"МИТЦІ СЛОВА КРАЮ СТЕПОВОГО": Голодомор в скорботних поезіях Таврійського краю

"За жертвами не голосили дзвони,

не заливалась музика слізьми...

Мільйони знищив душогуб, мільйони,

щоб Україна борсалась в пітьмі!.."

(с) Друзяка В.М. «Геноцид»

Голод… Це страшне слово повертає нас у далекі 1932 – 1933 роки. Щороку у четверту суботу листопада український народ у смутку і скорботі доземно схиляє голови, вшановуючи пам’ять мільйонів жертв Голодомору, засуджуючи творців цієї чорної сторінки в історії України.. Цього року пам’ятний день припадає на 27 листопада.

Продовжуючи цикл тематичних публікацій в рамках поетичного колажу «Митці слова краю степового», пропонуємо вашій увазі скорботні рядки поетів Херсонщини, присвячені Голодомору 1932-1933 років.

Кулик Валерій Павлович

"Голод"

В степу від горя пусто й голо,

Гірчак під сонцем і курай.

Здається й справді світу край -

Кінець всьому - всевишній голод...

Химерна, чорна, бродить всюди

Під вікнами столика смерть.

І в цю скажену круговерть,

Мов на голгофу, сходять люди...

Вселюдський стогін... Пухнуть діти.

Осліпло разом все село.

Христоса праведне чоло

Торкнули знов тернові квіти.

Слова шептала рятівничі

У пеклі степова рідня.

А в гриві мертвого коня

Гойдалось мариво пшеничне...

Так на знекровленій планеті

От голоду вмирав народ.

Тонули зорі в піні вод

В жорстокім літі тридцять третім...

Бридка щириця з лободою -

І біль, і сльози і нужда.

Кипить гірка та баланда...

Довіку душу не загою...

* * *

Моя бабуся в рік голодування

Відразу поховала трьох синів.

Померли Коля і Петрусь, і Ваня -

Весь білий світ од болю почорнів.

Зоря на серці так ридала рання,

Що чувся стогін в глибині степів.

Та гіркота мене і досі ранить -

Така жорстока... Не стачає слів...

Блукають люди... Тіні, як примари.

У безнадії вимира село.

Такого звіку горя не було -

Накрили сонце знавіснілі хмари.

То продрозверстки хижі комісари

Принесли в двір наш несусвітнє зло...

«Сонет людської гіркоти»

Як море ситило поморів

І в розкоші тонув Париж,

Народ мій у голодоморі

За їжу мав гіркий спориш.

Трава затоптана в пилюці

Встеляла чорні казанки...

І не було тоді ілюзій,

Скоріше навіть навпаки...

А матері так голосили!

Планету й досі дрож пройма.

В дітей опухлих - "Мамо... Ма..." -

Не залишилось й крихти сили.

Прощення тим катам нема.

Підступна смерть усіх косила...

Братан Микола Іванович

«Скорботна балада про кукурудзяний качан»

Сапетки з кукурудзою на белебні юрмилися,

При них "комса" озброєна: "Назад! Нє подході!"

А люди ждать насущного від Бога натомилися,

Кого носили ноги ще - пішли навстріч біді.

Було дивитись боляче на всихлих, на зістарених.

Жахала комсомолія - не зближуйтесь, уб'є!

За справу революції, за дорогого Сталіна

І за качан підмочений, що в полі зогниє.

Вони зійшлись - рідня таки, батьки і діти збурені,

Схрестились їхні принципи:

"Стрілятиму!" - "Не смій!"

Одним і тим по-різному окрадені, одурені

В сторонці рідній, прадідній, колгоспній, не своїй.

Підкошені, розчавлені серпом і братнім молотом,

Не встояли, схитнулися геройські пацани.

В розпуці видивлялися, як люди вбогі голодом,

Із ненаситтю лютою тереблять качани.

Значечки каесемівські золотить образ Леніна,

Поскаржитись би вчителю - нема його давно.

Дорога до села назад мерцями поспіль встелена -

Навіщо ж , тату, матінко, глитали ви зерно?..

Одну на всіх, без розміру, могилу в полі вирито,

І спробуй, віднайди її - ні знаку, ні хреста.

"Та ж не було в нас голоду, в байки не треба вірити", -

Історик, вірний сусловець, лакує ті літа.

"Ти брешеш, людоморику", - сказать йому осмілюся,

Йдучи землею скорботною, де пращури тоді...

Сапетки з кукурудзою на белебні юрмилися,

При них "комса" озброєна: "Назад! Нє подході!"

«Відчахнута віть»

Легенда-бувальщина

Пишу поему давнім болем,

Що забувати не резон.

Єсть у Чечні пшеничне поле -

Ачхой-Мартанівський район.

Вже стільки літ мене хвилює

Жахтіння споминів-примар.

Уже піввіку тут існує

Нетрадиційний календар.

В його основі та прикмета,

Що людям він не Богом дан, -

В нім відлік не від Магомета,

А від біди моїх краян.

Раніш прихований в секреті,

Немов його і не було,

Встає голодний тридцять третій,

Безхліб'ям змучене село.

Сухими днями і ночами

У безвість вичорнилась путь.

По ній у світ заробітчани

З дітьми і дітками бредуть.

І хоч далека та дорога,

Вона знайома і мені.

Я пізнаю себе, малого,

У сорок шостім повесні.

Про подвиг радіо глаголить.

Вождеві вуса, де не глянь.

А по Вкраїні суне голод

І в чорний смерк, і в білу рань.

Ми не брели в незнані далі -

Безхліб'я дома гнуло нас.

Послав зерна великий Сталін -

Маленьку жменьку - про запас.

А там, у далі довоєнній,

Що пеклом батькові була,

У стороні моїй південній

З безхліб'я вмерло півсела.

І досьогодні та місцина

Являє пустища сумні,

Де що не хата - домовина

У тридцять третім - навесні...

Звідтіль - не вигадка, не казка,

А непозбутній щемний яв:

У далину живу кавказьку

Мій рід в ту весну простував.

Брели і падали в дорозі,

Вставали й знов - хитався світ.

І прибивалися в тривозі

До насторожених воріт.

Смаглисті люди виходжали -

І не питали хто, звідкіль, -

Вповиті розпачем і жалем,

Навпіл ділили смертний біль.

Пришельці ж, мов сама знемога,

Що навіть згадувати - жах,

В сльозах зверталися до Бога

З незнаним іменем - Аллах.

"Спаси, - впадали на коліна, -

Хоч ми й молились не тобі.

Якщо ти нас в біді покинеш,

Хто ж зарятує нас тоді?"

Господь сказав, що люди - браття,

У горі сходимось водно.

Зневіри повне і прокляття

Земного "бога" імено.

Це він, крутий, жорстоковусий,

Що кида лозунги в світи,

Селянство зраджене примусив

В біді галасвіта брести.

Одвіку хліб - всьому основа,

А тут - безхлібним став народ.

Однак про це ніхто ні слова,

Безмов'я в муці палить рот.

Дитя при мамі кволо диба,

В надії клякне край воріт,

Ручата просять: "Хліба, хліба!" -

І що то вчується в одвіт?..

Кавказці - люди не бездушні,

Без тлумача усе збагнуть,

Їх теж нужда і горе душать,

Хлібця ж голодному дадуть.

Але не більше. На роботу

Ніхто не смій узять приблуд,

Бо то - одразу ясно, хто ти,

Як скористав найманський труд.

І до нових брели віддалин

Батьки в нужді, напівживі,

Дітей в нестямі покидали

Біля ворітниць, на траві...

Не описать нелюдську муку!..

Та дні спливуть, пролине час, -

Спізнають діти ту науку,

Як ревно твориться намаз.

Навчаться слово лепетати,

Мов орлій клекіт з висоти,

Своє ж - потроху забувати

Або ж у сховку десь нести.

До кам'янистих спраглих вулиць,

Де мул незворушно бреде,

Батьки твої не повернулись, -

Куди пішли і зникли де?..

Можливо, прослід їх згубився,

Доріг назад не віднайти.

Не знають, що живим лишився,

На ноги звівся в силі ти.

Отак буває у негоду,

Як грізна буря відшумить,

Відчахнута, але - на подив! -

Таки живе невсохла віть.

І зацвіта, і плодоносить,

І в серці родить спомин-щем...

Чи, може, про нещастя - досить?

В щасливий час, мовляв, живем.

Було, було: співали славу

Новій потьомкінській брехні,

І згадувать не мали права

Про горе матері-Чечні.

Це тільки потім, перегодом,

Гіркі промовимо слова,

Як виселялися народи, -

З корінням рвались дерева!

І розкидались безборонно

В пустельні звітрені краї,

І де той корінь, де та крона,

Братове скарані мої!

І ви, мого народу діти,

В єднанні з древом тим сумним,

Все навпіл мали розділити

І жити з ним, і гинуть з ним...

Пережили не всі, не кожен, -

Нещадна катова рука...

Та не радіти я не можу,

Живого стрівши земляка!..

О, скільки бід його ламало,

Але бринить невсохла віть!

Високе ймення аксакала

Вінчає труд багатоліть.

Сім'я - і діти, і онуки, -

Потік з узгір'я гомонить.

А в серці все ж незбутні муки -

Їх і Аллах не занімить.

Ятрить у пам'яті донині

Не Богом дана доля зла,

Як рідна мати в Україну

Його діждатись не змогла.

Благала, кликала, молила.

Та Бог молитв її не вчув.

...І є в степу свята могила,

Де він і досі ще не був.

Прости, Аллах... І Ти, Всевишній,

Пробач, розп'ятий на хресті.

Та ж ми за Тебе не живіші

В стражданнях, спізнаних в житті.

За тих, що згинули, - молюся.

Душа ж ячить іще жива:

Туди полинуть, де матуся

Мене, малого, сповива...

Нехай не хата стріне - пустка,

Що в спеку вимерхла, німа.

Та нам земля свята відпустить

Гріхи, що є й котрих нема.

Тимошенко Микола Петрович

«Рік тридцять третій...»

(Зі спогадів бабусі Мотрі)

На Голгофі-Україні в тридцять третім,

На злодикої нелюдськості хресті,

Розпинали предків голодом до смерті, -

Аж хребет незламності у світ хрустів.

Близько десяти мільйонів цвяхи болю

Пройняли здебільшого простих селян.

Насититися не міг смертями вволю

Тридцять третій і всюди страх вселяв.

Воронням чорнів скрізь край від страху білий,

Бо людськими трупами цвіла земля,

Божевільні мами діток рідних їли

І чужих, що жебрали та йшли здаля.

А малечі помираючій і пухлій,

Що взяла кістками жмень лиш жмут колось,

Варта миттю посилала смерті кулі,

Щоби вижити нікому не вдалось.

Оберталися хати селян у труни,

Де були покійники і ледь живі,

І в дзьобах у гав бриніли, наче струни,

Жили жертв біди.

(Вся пам'ять у крові...)

... Понад кровосудинами ... безліч ранок

Й рідина із них руда така тече,

Та ходили ми, хитаючися п'яно,

Спираючись на стін і загат плече.

А під ними бездиханні тліли люди -

В їхні очі устремилися жахи.

"Часом тридцять третій нагло будить", -

Голод мариться чудовиськом лихим.

Кичинський Анатолій ПІванович

"Мемуари"

Піниться в березі Буг,

темний від крови.

Тягнуть заржавлений плуг

діти і вдови.

Вітер ворушить золу.

Холод і голод.

Крильми волочать ріллю

ворон і голуб.

Небо - як віко труни.

Поле жалоби

всіяне дітьми війни

й культу особи.

...Пам'ять сидить за столом

в хаті над Бугом.

Слово іде за пером,

наче за плугом.

Друзяка В'ячеслав Михайлович

«Геноцид»

Щоб УКРАЇНА впала на коліна

і дух козацький, щоб навіки згас,

та гнула перед «старшим братом» спину

й ніколи вже на ноги не сп’ялась,

замислив кат, тиран, підступну кару:

нещадно, підло винищить народ!

Не треба грізних війн: пси-комісари

найкращих поведуть на ешафот...

Знаряддям стала «засуха» в ту пору:

бач не вродило, нікого винить.

До крихти опустошили комори -

сплели потворний ГЕНОЦИД СТОЛІТЬ!..

...Слабкі, голодні - ледь тягали ноги,

шукаючи мізерних корінців...

Зловісним круком крякала тривога...

Сльоза гірка котилась по щоці.

Зайшло у хату троє «активістів»,

один з них до колиски підійшов.

...Обшарили всі закутки, всі миски,

нічого не знайшли, він, змій, знайшов.

Прискіпливо дивився на дитину,

втім рвучко нахилився і...підняв.

З-під неї витяг з манкою торбинку,

а з нею і НАДІЮ відібрав.

Розлючені вдирались на обійстя

і щупами дирявили весь двір.

Земля й душа зрябіли геть від вістря

й волають крізь віки немов докір!

Забрали все, нахабно, до зернини,

хто приховав - спровадили в Сибір.

І солов’їну, калинову, тополину-

перетворили в вимерлий пустир...

Від голоду вмирали, пухли люди,

тіла їх розкладались край доріг...

Пів-України винищив іуда,

знекровлена, щоб приповзла до ніг.

Ввійшли нещастя й смерть у кожну хату,

немає вдома навіть сухара.

Від розпачу сивіє з горя мати -

її дитя, мов свічка догора...

А вранці вони каркали у вікна,

чекаючи настирно мертвяка.

Не доживали люди свого віку,

сумуючи, чом доля в них така...

Удосвіта вивозили у поле

і там десь заривали у яру?!.

Їм свідками були лише тополі

безбожних вчинків - нелюдських наруг.

За жертвами не голосили дзвони,

не заливалась музика слізьми...

Мільйони знищив душогуб, мільйони,

щоб Україна борсалась в пітьмі!..

Щоб віддала духовність, землю, віру

своїм одвічним, лютим ворогам.

А українці, щоб пішли по миру -

молитись кривдам і чужим богам!..

Пішли у Лету Берії й Єжови -

лакузи свинопасових інтриг...

Вже сотні літ орлиця двоголова

трясе Вкраїну в пазурах цупких.

Всесильний Господи, молю тебе, благаю:

«Врятуй нещасну землю і народ.

Перевертнів скарай - бандитську хижу зграю,

вкажи єднання шлях до щастя, до висот!»

Ще довго будуть люди пам’ятати

те лихо, що затьмарило віки.

Та не вдалось катам наш дух здолати,

народ великий, гордий і стійкий!!!