"МИТЦІ СЛОВА КРАЮ СТЕПОВОГО": краса природи очима поетів Херсонщини

Херсонщина – земля бездоганної краси, яку можна не тільки побачити, а й відчути серцем. Продовжуючи цикл тематичних публікацій в рамках поетичного колажу «Митці слова краю степового», ми відібрали для вас поезії херсонських митців, які спробували передати душу та красу природи таврійського краю у рядках своїх творів.

Приємного атмосферного читання!

Братан Микола Іванович

"Серпневі марева"

Тече рілля, де никли стерні,

Світліє вглиб небесна синь.

Дорозкошовує у серпні

Над степом Таврії жарінь.

Хоча думки уже - про осінь,

Та, незважаючи на те,

Ще можна бачити і досі,

Як де-де соняшник цвіте.

Безвітря спечне, як і в літі,

Та вітер стрічний не пашить.

Уже в садах на верховітті

Багрянець трепетний лежить.

Нехай мине тебе омана,

У даль тверезо прозирай.

Зібралась рада ластів'яна

Перед відльотом в теплий край.

Не мчи на повному алюрі,

Життя - не гони і не гра.

Що радість - посестра зажурі,

Збагнуть прийшла тобі пора.

Міріє, марить видноколом

Вітрами виметена путь.

У передосінь понад полем

Рахманні марева пливуть.

«Соняшниковий світ»

Із матерніх добрих рук, що в поле мене вели,

З блакитної чаші дня за даллю змайнулих літ

Явилося диво з див, як соняшники цвіли,

Як вперше мені крізь них відкрився цей білий світ.

Те літечко з-поміж літ не вмеркне, покіль живу,

В останній, меженний час вітатиму ту ясень,

Де сам я, мов ніжний квіт, між соняшників пливу

З-під матерніх смаглих рук в безмежно розлогий день.

У зміні ночей і днів, у плинності літ і зим

Стежки заплелись в шляхи, простерті на сотні гін.

І я пізнавав життя між сонячності й грози.

І відав я гіркість втрат... І веснам складав я гімн...

Отак на землі живу, як люди навкіл живуть,

У славі не возгорджусь, не спопелить хула.

Стежина веде в поля, де соняшники цвітуть, -

Цей світ мені через них мати передала.

***

Сніг у квітні. Теплий і лапатий, Невагомий, наче уві сні, На сади, яким би зацвітати, Пелюстки, як білий сніг, роняти, А вони дрімають в голизні. Сніг у квітні. Не прощай, а - здрастуй. Щось весни і натяку нема. Щось тепло не зважується в наступ... ...Зелені бракує для контрасту, Щоб повірить: квітень - не зима.

***

Висвистують, як в полі орачі, Шпаки в галуззі на світанку рано. А небо, змите росами вночі, Блакиттю засіяло первозданно

І так-то над землею нависа, Голубить зір і рільнику, й поету, - Здається, то не просто небеса, А міст безкраїй обігнув планету.

І вись бринить від грімкотливих лун, Як сонечко встає на тому мості І на землі, радіючи теплу, Пташки у парі дружно гнізда мостять.

«Поспіли вишні»

Поспіли вишні в батьковім саду, Горять на сонці ягід намистини, І я в цей сад господарем іду, Додому завітавши у гостину. Шепоче листя, наче промовля: Вгощайся, покуштуй живого соку. Найчервоніші серги підставля, Грайливо так приваблюючи око. Але чи будуть вишні до смаку, Збентежений я думою одною, Коли немає в цьому вишняку Ні деревця, посадженого мною.

«Пейзаж»

Хмара хмару заступила, Та одначе (свідок Бог) Золота небесна сила Просвітила їх обох.

Дальня ревно подивляла Крізь сивавий власний дим, Як то ближня красувала Ореолом золотим.

Адже ніде правди діти: В високості голубій Від світила золотіти Так хотілося і їй.

«Над засніженим полем»

Жайвори над засніженим полем. Крилять двійко назустріч весні. І чомусь це сприймається з болем: Щось нагадує рідне мені.

Де ви зиму, скажіть, зимували, Де шукали їди в холодінь? Чом у вирій ви не відлітали Із таврійських своїх володінь?

Проти вітру летіти вам тяжко, Та криля його подуви б'є. Щось у вашій затятості пташій Від мого закорінення є.

Анастасьєв Анатолій Миколайович

"Сонях"

Пізня осінь.

Листя останнє.

Тихо з дерева опада.

Ключ пташиний поволі тане

В небі матовім, як слюда.

Спорожніли городи сонні,

Дотліває в багаттях бур’ян.

Горобцями закльований сонях

Перегнувся через паркан.

Дідуганом куняє кволим,

А недавно ж іще було –

Пелюстки золотим ореолом

Обрамляли йому чоло.

І знаходило завжди прилисток

Серед ночі і серед дня

Під його пелехатим листям

Наполохане пташеня.

І щасливі закохані бджоли

Пили вроду з його лиця.

І, здавалось, не буде ніколи

Тій ідилії краю-кінця.

Відійшло, відгуло, промайнуло,

Відцвіло, як і все в житті.

Пізня осінь хова минуле

У холодні тумани густі.

Спорожніли городи сонні,

Дотліває в багаттях бур’ян.

Горобцями закльований сонях

Перегнувся через паркан.

Бутузов Олександр Глібович

***

Солодкувате повітря осіннє,

Спогадом віє димок сигарети.

Сірі будови з важкого каміння.

Понад бруківкою – стукіт карети.

Наче Шопен, що зійшов із афіші,

Вечір стоїть в золотому камзолі.

Осінь читає Псалтир, а не вірші.

І не почнуться наразі гастролі.

Нудяться флейти в футлярах чесноти.

В сукнях шовкових холодні красуні.

Вальси Шопена на крилах скорботи

Ще не злетіли до слуху Фортуни.

Замість багатоголосся оркестру –

Гомін птахів і ліхтарики срібні.

І, щоб зіграти ноктюрна, маестро

Клавіші ночі уже не потрібні.

***

Одвічний порох степових доріг

І степових могил одвічна велич.

Володар пасовищ й худоби – Велес

В гарячі трави марити приліг.

В дрімоті Велес створює істот,

Каблучками нанизує на пальці.

І живлять їх не сірка і не кальцій,

А бруд і квіти висохлих болот.

Спекотний день – як вицвілий лубок.

І, навіть, в серці висохла волога.

І добре, що не вернеться нічого,

Бо наша доля – підсумок турбот.

Двозначною здається кожна річ.

Зміняє спеку – втіха прохолоди.

Забрався вечір з виглядом заброди.

І надійшла, як господиня, ніч.

Усе пощезло у нічній імлі…

І бачиться лише непевна цятка –

В степу заблукле біле козенятко,

Єдиний клаптик світла на землі.

***

Провина ще маячить вдалині,

А хтось уже дарма себе картає

І позичає в нас невдалі дні

І, як не прикро, вчасно повертає.

Вночі зірки чіпляються за дах.

І в небі несприятливі ознаки

Прозорі тіні ходять по садах.

І через те тривожаться собаки.

А на світанку мерзнуть горобці,

В кущах порічки – крапельки піропу,

На огірках – ознобні пухирці,

І таємниця в ароматі кропу.

Ніщо не має втіхи вороття…

Лише єдине тішить, що дедалі

Втрачається загальний сенс життя,

І набувають значення деталі.

Гунько Олександр Петрович

***

Ми – в криниці життя.

Аж на самому споді,

тільки Місяць вгорі –

наче отвір,

крізь який можна вийти

у світ.

***

Небо,

настояне трунком зірок,

схилилось до мене

й шепоче про час.

І тиша

не хоче ніяк

відпустити у безвість.

А море

гойдається гомоном снів.

І ночі

мигцем

протинають

віки.

«Осінній парк»

Інкрустація дерев

досягла

точки оголеності.

Простір пішов уперед.

А трава все не хоче

утиснутись

в землю.

Жураківський Василь Іванович

«Пере верба зелені рушники»…

Пере верба зелені рушники.

Ізвечора у небі замочила –

І за ніч вони виросли, мов крила,

Пере верба зелені рушники.

І хто їх тільки так повишивав,

Це ж треба стільки часу і терпіння.

А вишиті вони голками трав,

Гарячогострим сонячним промінням.

А коло неї дівчина пере,

Полоще поміж хвиль своє чекання.

А з берега навпроти: „Пташко рання!...”

Там своє поле порубок оре.

І танцювати кладка узялась,

І билися крильми об воду руки,

А потім і печаль порозлилась,

Яка була посестрою розлуки.

Ступили в трави ноженята босі,

Пішла далеко пісня з-за ріки,

Щоб повернутись. А верба і досі

Пере свої зелені рушники.

«Черешня»

Як буду гостювати у селі,

Коли кіптява міст раптово скресне. –

Бодай і на єдиному крилі,

А полечу провідати черешню.

Я порошу, аби попереджать

Вітри, легкі до злету, не спішили.

Я хочу сам черешню ту обнять –

В любові у моєї є ще сили.

Вона і нині там одна стоїть,

Як полонянка у дубовім колі.

У ягодах – багацько її віт,

Одна із них пробилась аж на поле:

Не можна не помітити руки,

Що витягнулась, щоб погодувати –

І злотокрилі хлібні колоски,

І пташку, аби та могла співати.

Я цю черешню змалку полюбив:

Вона мене на руки легко брала,

Аби замилувавсь морями нив,

Які під співи вітру вигравали.

Не залишила жодного синця

На золотому від погоди тілі.

…Коли ішов з села, то без кінця

Її листочки дрібно теремкотіли.

Загороднюк Василь Степанович

***

А степ – це космос, в ньому я один,

Втік від симфоній, навіть intermezzo,

Втік від Рембрандта, наче блудний син,

Молитися Ісусу й Сонцю гречно.

Дивлюсь на зорі, мов у душу світу.

Шукаю в них гармонії й краси.

І дякую таврійському я літу

За ніч оцю. І житні колоски,

Які схилилися життям-вагою,

Мені шепочуть думу вікову.

Врочисто й тихо янгол наді мною

Засвідчує, що я іще живу,

Що треба ще у степ цей полетіти –

У космос цей – незмірну глибину,

Бо ми його рідня, козацькі діти,

І долю творимо із ним одну.

І разом летимо Чумацьким шляхом,

Який почавсь із степових доріг.

І степ зорить із пієтетом й страхом,

Щоб буцім височінь він переміг.

А сам же плаче темними ночами.

Над ним всі зорі отоді в сльозах,

А він лице хова за бур’янами.

Якими аж до сонця вже пропах.

Я втішити його нічим не можу,

Хіба підняти силу прапорів,

Які були у кожну мить тривожну

Молитвами язичеських вітрів.

Хіба повстати на могилі вранці.

Ікаром українським в прапорах.

Злетіть до сонця в мене є ще шанси,

А потім степові віддати прах.

Кичинський Анатолій Іванович

***

Малесенька, малюсінька, манюнька, одним одна, самісінька-сама, на яблуньці розкрила дзьобик брунька, а навкруги – куди не глянь – зима. Така стоїть у світі холоднеча! Такі сніги! А брунька – за своє: лишень розкрила дзьобик – і щебече, витьохкує, цвірінькає, кує. Та все про те, що літо – недалечко. Про те, що дзьобик – це іще не все: крім нього, в неї ж є ще і гніздечко, в якому вона яблучко знесе.

***

Світяться трави, світяться трави.

Міниться-грає проміння трави.

Трави – наліво, трави – направо.

Ген від колиски... гай-гай! до труни...

Світяться трави, світяться трави.

В кожній травині сонце шумить!

Трави – наліво, трави – направо.

Кожна травина в серці щемить.

Хто ж це так густо їх сіяв уперто?

Хто їм наплакав стільки роси?

Хто їх, мов душу свою, обезсмертив?

То все народ твій.

А хто ти єси?

Світяться трави, світяться трави.

Йдеш у вологому світлі трави.

Друже мій бравий – боже мій правий,

Світ сотворивши, себе сотвори.

Право на витвір.

О, як ти нам правий!

В муках народжуй себе – і живи.

Світяться трави, світяться трави.

Та не померкне світло трави!

Крат Анатолій Анатолійович

«Очима трави»

осінньою сльотою

забите горло

не можу

поворухнуть язиком

хробаки снують

поміж ребрами

перетравлюють плоть

на порохно

ноги босі

вперше за цілу вічність

лежать

упокорені

саваном тиші

крізь очі мої

проростають стебла трави

і я дивлюся

на оцей проминаючий світ

з-під землі

очима

трави

Кулик Валерій Павлович

***

В моїм краю серпневий зорепад

Чумацький шлях у високості літа…

Дріма земля, до глибини прогріта,

Гуде плодами яблуневий сад.

Прозоро гіркне за двором полин,

Вузенька стежка світить до порогу.

Іще жива криниця, слава богу,

Між двох струнких крислатих тополин…

Мажорно розкошують цвіркуни

І музика чаклує біля клубу.

Ношу під серцем першу свою згубу,

Як відголос ся давньої луни.

Гарячі зорі креслять небозвід –

Встигай лиш загадать своє бажання…

Минувся час чеканням, проводжанням,

Освідченням з ночами напроліт.

В сузір’ї Лева – ніжний смуток мій…

Іду собі поговорити з полем

І поділитись учорашнім болем

Від суєти й буденних єремій.

Думкам своїм не можу дати лад –

Гуляють степом, як нічні зайчата…

Ви чули, люди, є на світі свято –

В краю моїм серпневий зорепад.

Куликівський Володимир Петрович

"Відтворення"

Відтворення природи кругойдуче,

Незмінне вічним плином поколінь:

Сьогодні – хмари до небес приручені,

А завтра – знають водяну глибінь.

І в пам’яті – від живності первісної,

Від мамонтів до електричних див –

Все береже і їй буває тісно,

І ноша тисне тягарем віків.

Тому вона прибоями крилато

Вивільнюється виплеском у світ, -

І ось на берег мамонтове стадо

Виходить, перевтілене у лід.

Примхливо, щедро, весело, недбало

Природа зводить гострі вістря веж,

Встеляє синьо-блискітні корали

І папороть прадавніх узбереж.

Можливо, десь в поза космічні ери

На чарах весен чи вітрах зими

В дзвінких льодах,

В співучих травах прерій

Відтворимось і ми.

Куліш Леонід Пилипович

«Цвіт осипала вишня…»

Цвіт осипала вишня –

Збив нежданий мороз.

В серці згадка колишня,

Наче розплески гроз.

Розриває всі пута

Запізніла весна…

Давня мрія забута –

Мов напнута струна.

Щось нашіптують клени –

Чи журу, чи нудьгу…

Я такий же натхнений,

Вічно в тебе в боргу;

Я такий же розкутий,

Як весняні гаї…

Тільки не поплутай

Всі стежини мої.

Піддубняк Василь Григорович

«Листопадова медитація»

Цієї ночі птах кричав

У небо відлетіле.

(с) Микола Вінграновський

На срібному, на золотому дні

Холодні води в дзвони б’ють урочо.

Коротшають і так недовгі дні

І довшають і так вже довгі ночі.

І стеле місяць стягу у садах,

І стяга висне поміж крон безсило…

У засвіті кричить спізнілий птах:

Спинити хоче небо відлетіле!

Даремне. Не спиняється – і все!

Воно вже в інших вимірах небесних.

А завтра й Шлях Чумацький віднесе:

Ще довго-довго шлях цей не воскресне!

Рої колючих молодих зірок

Спалили крона, жовті і червоні.

І птах підняв вітчизну. Мов оброк,

І стала оболонь мов на долоні.

І крик ще довго з крил на землю тік,

І проростав, далекий і озимий.

Світили небо крики золоті,

І храми хмар горіли разом з ними!