"МИТЦІ СЛОВА КРАЮ СТЕПОВОГО": краса рідної мови в поезіях письменників Херсонщини

Продовжуємо цикл тематичних публікацій в рамках поетичного колажу «Митці слова краю степового». І сьогодні, напередодні чудового свята – Дня української писемності та мови, ми пропонуємо до вашої уваги поезії, присвячені красі та величі рідної мови.

Читайте їх не поспішаючи, вдумливо, пропускаючи в душу кожне слово. Адже наша солов’їна мова варта того, щоб її смакувати.

Жураківський Василь Іванович

«Слово рідне, українське слово»

Слово рідне, українське слово,

Заведу у рамку золоту.

Ти моя розрада світанкова,

Ти моя троянда у цвіту.

Хай озвуться з давнини ікони,

Як почують пам’яті слова...

І калина розплескає дзвони,

І тобою пісню заспіва.

Скільки ти ввібрало в себе муки,

Слово, ти з життя усе береш.

Ти вкраїнців привело до злуки,

Ти нас і до щастя приведеш.

Прийде час – не будеш переймати,

В небі, серед степу, на Дніпрі,

Тих, які забули слово „мати”

І вклонялись не своїй зорі.

Слово, порозквітни вогневисто

В нашому крилатому саду.

Пелюстковим голосом іскристим

Зігрівай Вкраїну молоду.

Із тобою, слово, нас багато,

Бо твої ми сестри і брати.

Слово, ти для серця – справжнє свято,

Тож світи, світи на всі світи!

«Рідна мова»

Не раз мені доводилося чуть:

Не те, щоби дітей своїх навчати, –

Від мови почали їх відлучати...

Без пісні ж пташенята не ростуть.

У чому, запитаєте, тут суть?

Давайте всім народом міркувати:

Нам мову з молоком давала мати,

Та права не дала її забуть!

Яке це щастя – рідні чуть слова.

Кладеш на рану – рана зажива,

І хочеться не плакать, а радіти …

На полі в долі є ще будяки,

Тож виривайте їх з корінням, діти!

На мовоньку ж не підніміть руки!

Кичинський Анатолій Іванович

"Українська пісня"

Корені слів, розгалужені в давній мелодії,

переплелися, мов корені трав і дерев.

В пам’яті мови, в чорноземі етимології

кожен корінчик — неначе оголений нерв.

Ниточка голосу тягнеться, тягнеться, тягнеться.

Котиться в небочко вийнятий з горла клубок.

Дива не сталось, а серце ніяк не отямиться:

плаче від щастя, якого не дав йому Бог.

Бойченко Валерій Петрович

"Рідне слово"

Воно в мені пече, аж ріже,

Це слово, вічно молоде.

Чому ж змовкає Запоріжжя,

В Прибужжі сохне жито-збіжжя,

Лиманом забуття бреде?

Ні, не мовчить воно, до лиха,

Немов налякане дитя.

Воно сусідам – як зловтіха,

Із ним турботи достолиха,

Бо все збивається з пуття.

Сиділо б тихо та сумирно

В куточку хатнім, при вікні;

Воно ж позиркує докірно,

Воно не гнеться правовірно,

Не раболіпствує в мені.

Воно живе. І - слава Богу!

Його байдужість не уб’є!

Хоч недруг підставляє ногу,

Чатує потайки з-за рогу

На рідне слово на моє.

Агей, козацьке Запоріжжя!

Агей, козацька річко Буг!

Хай слово вам пече, аж ріже,

Хай пропікає душі хижі

Тих яничарів, що навкруг.

Коломієць Наталія Анатоліївна

"Рідна мова"

Рідна мово моя, ти, як хвиля Дніпрова,

Що колише вітрець на руках.

Твоє слово сія, мов роса світанкова, -

Бистрокриле і вільне, як птах.

В тобі радість і біль ісплелись верболозом,

В тобі дзвін золотих колосків,

В тобі моря прибій і Карпат сині грози,

В тобі музика буйних лісів.

Ти красою ясниш, наче квітка травнева,

В тобі мудрості б'є джерело…

Але ти можеш бути, як шпага, - сталева,

Булавою - у герці зі злом.

Рідно мово моя, в нас попереду - вічність,

Зарясніє барвистий твій цвіт,

І твоя милозвучність, твоя українськість

Зачарує собою весь світ.

Кулик Валерій Павлович

"До рідного слова"

Моя поезія і мати –

Дві святості, що є в житті.

Я б загубився між світів,

Якби не рідний вогник хати.

А скільки сонячної сили

Нуртує в ранішній землі,

Яка навчала і ростила,

І слухала мої жалі.

Доріг багато непочатих,

Яких до скону не злічить

Прошу, благаю, не мовчи,

Батьківське слово! Стань на чати!

І сина, й правнука навчи

До неньки повертати з часом…